Юрій Рашкевич – заступник міністра освіти України, який живе між Львовом і Києвом, реформує вищу школу, організовує міжнародні конференції топового рівня, грає у бадмінтон і знає, до якої мети рухається. А ще як Почесний Амбасадор Львова популяризує місто і розвиває тут науковий туризм.
Як Ви стали почесним амбасадором Львова?
Національна команда експертів з Реформування вищої освіти, членом якої я є вже 10 років, поширює інформацію про Болонський процес, європейську освіту, організовує тематичні консультації та зібрання. У 2016 році ми проводили нараду членів таких команд для регіону Східної Європи і Середньої Азії, тоді було 60-70 учасників. У Львівській політехніці, окрім міжнародної діяльності, я займався інформаційними технологіями. У 2016 році провели першу конференцію, пов’язану з цим – DSMP. Це топова конференція у галузі аналізу даних. Торік провели другу – приїхало понад 250 людей з усього світу. Окрім того, у 2010 році я був одним із засновників Кубка Галичини з бадмінтону. На нього щороку приїжджають по 100-150 людей з різних областей України, з Молдови, з балтійських країн тощо. Отже, коли я почув про Амбасадорів Львова, то погодився долучитись до цієї спільноти. Це, з одного боку, почесно, гонорово, а з другого боку – зобов’язує. Коли в міністерстві вирішуємо, де організувати той чи той захід, то я вже маю не лише бажання, а й обов’язок, щоб це було у Львові.
Які заходи плануєте у Львові найближчим часом?
Наступного року проведемо третю конференцію DSMP. За два роки ми вийшли на рівень 250 учасників, хоча багатьом відмовляли через те, що пропоновані статті були нижчі від бажаного рівня. Думаю, тепер учасників буде ще більше. Щодо заходів міністерства освіти, то в кінці року плануємо провести конференцію-презентацію роботи Національного агентства з якості вищої освіти. Це буде у вересні-жовтні у Львові.
Що місто і львів’яни мають із конференцій для досить вузького кола людей?
Основне у проекті Почесних Амбасадорів, який давно поширений в Америці та в Європі, це заохочувати потік туристів, особливо – наукових, тому що вони витрачають більше грошей, адже приїжджають за рахунок проектів. Вони їдуть зі сім’ями і бачать чудове місто, а потому хочуть повертатись, вже без нашої організації. Часто до мене колеги-бадмінтоністи звертаються за порадами щодо відвідин Львова. Ідеться про те, щоб якнайбільше людей хоча би раз приїхали до Львова, а потім вони повертатимуться, тому що це таке місто, яке притягає.
Як змінилася кількість наукових туристів за останні роки? І яка ситуація з відповідною інфраструктурою?
Кількість наукових туристів, без сумніву, зросла. За минулі 10-15 років у «Львівській політехніці» було понад 10 міжнародних конференцій, часто ми їх організовували у співпраці з польськими університетами і на них приїжджали сотні науковців з-за кордону. Зараз ситуація ще покращується: більше виділяється грошей, європейська спільнота фінансує нетворкінг, щоб цільово зібрати людей докупи, щоб вони познайомились, поспілкувалися, а потім отримали мультиплікативний ефект.
Інфраструктура теж явно покращилась. Багато готелів Львова включились у процес. Я недавно був у Берліні на конференції Світового банку для донорських організацій. Ми жили, харчувались і працювали в готелі. Якщо готель не має необхідної інфраструктури, то ніхто його не вибере. Університети теж розвиваються. Наприклад, Український католицький університет, що має чудові умови у Центрі Шептицького. Львів має оферти і створює умови, щоб було справді зручно, а не просто – гарне місто для прогулянок.
Як щодо транспортної інфраструктури?
Кілька років тому ми мали такий кейс. У Дніпрі була запланована велика зустріч представників технічних університетів України і Польщі. Почалась війна і поляки відмовились туди приїжджати. Тоді ми в авральному порядку організовували цю конференцію для близько 200 людей у Львові. Ключовим тоді стало розташування і транспортна інфраструктура. Поляки сказали, що вони приїдуть сюди на машинах, щоб, у разі чого, швидко повернутись. Це приклад зручності, яку забезпечує розташування Львова.
Добре було б покращити сполучення із Варшавою. Вона має чудову комунікацію з Києвом, а зі Львовом – більше Краків. Це наслідок того, що ми належали до різних імперій. Зі Львова до Варшави менше як 400 кілометрів. Літаком незручно їх долати: це інший рівень витрат, багато часу витрачається в аеропорту, на трансфер. А от Інтерсіті+ – це було б 3-3,5 години їзди до центру міста, без чекінів. Львів разом з Варшавою, Україна з Польщею мають якнайшвидше подумати, щоб налагодити якісне швидкісне сполучення. Це збільшить потік туристів, зробить простішими наукові обміни, конференції.
Транспортними вигодами активно користуються студенти, щоб виїхати в ту ж Польщу чи далі. Чому вони їдуть? Їм бракує чогось в українських університетах?
Якість освіти у нас точно не гірша, особливо на бакалавраті. Я працював у польському університеті професором, тому знаю їхніх студентів і наших. Жодного комплексу неповноцінності у нас не має бути. За приблизними оцінками, 35-40 тисяч наших студентів навчаються в Польщі, а це половина з усіх українських студентів за кордоном. Та приблизно така ж кількість – 72 тисячі – закордонних студентів навчаються у нас. З точки зору університетів, це паритетний обмін.
Відмінність у тому, що ті, які до нас приїжджають, переважно повертаються назад. Цього не можна сказати про наших студентів. Це оne way intention. Їм головне не вчитись, а виїхати в середовище, де, на їхню думку, вони мають більше перспектив. Один київський аналітичний центр провів дослідження щодо мобільності та міграції студентів у Польщу та Словаччину з України. Лише 10% опитаних говорять про кращу якість освіти, а майже 50% – про якість самого життя і перспективи майбутнього кар’єрного зростання.
Що з цим робити?
Є завдання підвищити якість освіти, автономію університетів. Але це не вирішить питання, хоча і вплине певним чином. Коли Україна зможе справді забезпечити рівень життя та перспективи працевлаштування як частина Європи, тоді ми це зможемо зупинити.
Цікавий приклад. Коли років 25 тому я вперше приїхав в Канаду, там була приказка, що сучасний американський університет – це радянські професори і китайські студенти. В університеті Торонто, що входить у топ-20 світу, був випуск на тисячу людей, поділених на три категорії: закінчили з особливою відзнакою, просто з відзнакою і просто бакалаври. У першій групі були 100% китайців, 80% з відзнакою – теж китайці. Китайський комуністичний уряд на початку 90-х щороку давав 20 тисяч державних стипендій на навчання за кордоном. Вони вважали, що, по-перше, китаєць є китаєць, де би він не жив. А, по-друге, вони розраховували на те, що коли в Китаї ситуація покращиться, то маса тих людей, які стали високоякісними кваліфікованими фахівцями, величинами, повернуться. І зараз ми це спостерігаємо. Рідна земля завжди тягне. Питання в тому, щоб притягання рідної землі було не слабше за відштовхування економічної та політичної ситуації.
А українці будуть повертатись?
Безсумнівно, що будуть. Але це займе не менше часу, аніж 20-25 років. Казати, що за рік, за два, за п’ять – це популізм. У Польщу, наприклад, влили десятки мільярдів доларів, а потім – євро, Папа римський був поляк, єдина католицька церква, єдина мова. У ЄС вони вступили у 2007 році. Тобто з їхніми ресурсами, щоб вийти на певний рівень, пішло 15-20 років. Ми тільки починаємо мати єдину церкву, бачимо, який є опір. Ми ще не вирішили питання з мовою, у нас немає такого клімату, як мали поляки в плані зовнішньої допомоги. Якщо за 25 років ми дійдемо до такого стану, як є зараз в Польщі, це буде дуже добре.
Головне, щоб ми розуміли, куди йдемо. Є точка А – сьогодні, і точка Б – куди ми рухаємось. Незалежно від того, хто президент, прем’єр і яка партія при владі, ми маємо далі в тому напрямку іти. Найгірша наша проблема – крок уперед і два – назад. Це в нас у крові.
Наприклад, 12-річна школа. Ми є єдиною країною Європи, що не має такої середньої школи. 50% країн Європи мають середню школу 12 років, 50% – 13 років. Є 2 країни, що мають 14 років. І нема жодної, де 11. І з цим пов’язано багато речей, що обмежують можливості наших студентів у вступі до закордонних освітніх програм. Ми почали іти до цього у 2002 році, діти довчились до 9-10 класу, але прийшов до влади Табачник – і все було знищено. Тепер, через 16 років, ми знову почали той самий перехід. Аналогічні речі є в економіці і в інших напрямках.
Україна має зрозуміти, що отак-во рухатись – це безсенсовно. Треба, щоб ми для себе політично визначили точку Б. Ми не можемо допустити, щоби чергова зміна політичної влади призвела до того, що ми «єдіний народ». Третій майдан не буде ані троянд, ані гідності, це буде майдан зброї.
Окрім студентів мігрують і викладачі. Науковці залишають Україну?
Проблеми виїзду професорів, особливо західноукраїнських, до Польщі у нас немає. Із професорів «Львівської політехніки» щонайменше сотня працює також у польських університетах. Налагоджувати міжнародні зв’язки можна без стратегічного виїзду. Це дозволяє суттєво підвищити матеріальний рівень, займатись улюбленою справою і залишатися вдома. Тому в цьому я не бачу загрози.
Ті, хто виїжджають в Америку, Канаду, якщо і повернуться, то наприкінці своєї кар’єри там – будьмо реалістами. Але їх є абсолютна меншість.
Найбільша загроза – це виїзд молодих науковців. Вони не бачать перспективи, тому що тут сидить керівництво, якому сто і більше років і яке нікуди не збирається іти. Особливо це болить молодим людям, які хочуть чесно зробити наукову кар’єру. Вони ж бачать, як інші купують дисертації або як проходить відверта туфта на захисті.
Це для мене найважче, і як для громадянина, і як для заступника міністра. Ми працюємо, щоб ті загрози мінімізувати. Зокрема, ідеться про наукову атестацію, умови якої мають стати легшими для тих, хто працює чесно, і перекрити бокові входи для тих, хто так не вміє. Скоро затвердять експеримент із захисту PhD, тоді аспіранти побачать, що їм не треба мучитись, щоб дістати ступінь, і що далі вони зможуть займатись наукою.
До слова, цього року вперше передбачено 100 млн на базове фінансування молодих науковців та університетів, де вони працюють. Є у нас і науковий фонд – 250-260 млн грн. Держава дуже добре розуміє, що без такого типу інвестицій вона не матиме інших інструментів, щоб затримати талановитих молодих людей в Україні.
Які ще основні напрямки в реформуванні вищої освіти?
Покращення якості освіти – це основне. Тут є багато елементів. Наприклад, удосконалення системи вступу. Не може бути якісної освіти, коли в неї входять понад 80% випускників середньої школи. Що вищий рівень освіти, то менша кількість людей має туди дістатись і зробити це через конкурси, через високі вимоги. Раніше у нас виходило, що з випускників шкіл 70% ставали магістрами. Це абсурдно. Це понизило якість вищої освіти і катастрофічно вплинуло на систему професійно-технічної освіти.
Наш найбільший головний біль – це коледжі. У всьому світі такі заклади освіти відіграють важливу роль, зокрема в промисловості. А у нас 80% ідуть в університет, а ще хтось не йде нікуди або їде за кордон. Тоді хто іде в ПТУ і на молодших спеціалістів? Там не те що вибору, там взагалі людей нема. Тому оптимізація вступу на всіх рівнях є вкрай важливою.
ЗНО замало?
ЗНО не повинно бути інструментом вступу. Воно оцінює досягнення на попередньому рівні і має відбуватись не після отримання сертифікату про середню освіту, а перед ним. Так є в усьому світі. У нас лише державна підсумкова атестація з української мови і літератури відбувається через ЗНО. Треба додати до цієї точки ще кілька дисциплін. От з 2021 року обов’язковою ДПА через ЗНО стане математика, відтак історія. Якщо додати ще іноземну мову, то матимемо те, що є в усьому світі. І ЗНО свідчитиме, що випускник має доступ до вищої освіти.
Інша справа, що рівень довіри до оцінювання в школі в інших країнах такий, що їм не треба ЗНО. А у нас золоті медалісти не знають елементарних речей. І це стосується не лише школи. Наприклад, ми вже 2 роки маємо ЗНО для вступу на магістерку за спеціальностями «Право» і «Міжнародне право». Торік 32% – кожен третій – із тих, хто щойно дістали бакалавра, дістали двійку на магістерку. Чи не свідчить це про те, що вони не варті бакалаврату? Якщо би це ЗНО було перед отриманням диплому, то в цьому кейсі кожен третій не дістав би його, що свідчить про якість освіти на цій спеціальності в цьому університеті. Батьки би подивилися, що не варто іти у цей університет, бо за його дипломом нічого не стоїть. На щастя, у нас все більше абітурієнтів і батьків роблять усвідомлений вибір і спеціальності, і місця навчання, і перспективи кар’єри.
Як визначитись з перспективою кар’єри?
Ми працюємо над тим, щоб налагодити моніторинг кар’єри випускників, щоб зібрати і зробити доступною цю суспільно корисну інформацію. Наприклад, якщо ви хочете стати архітектором, то можете піти у Львів, у Київ, у Харків тощо. У Львові, умовно, 72% випускників протягом року дістають роботу, а там – 93%, а там – 42%. Інформація! Це ж стосується і зарплати через рік. Поляки недавно запровадили таку систему.
Як це втілити практично?
Для цього треба синхронізувати низку баз даних – єдину державну в освіті, фіскалів, Мінсоцполітики тощо. Це працює в світі і ці параметри включають у рейтинг університетів. Коли є така інформація, сім’я готова інвестувати в хорошу освіту все що завгодно, бо бачить перспективи.
Чого ще торкнеться реформа?
Удосконалення системи набору, удосконалення змісту освітніх програм, налагодження системи акредитації – реальної, а не такої, як зараз. Це завдання агентства з якості освіти.
У 2019 році буде створено агентство кваліфікації, де будуть представники мінекономіки, мінсоцполітики, міносвіти, роботодавців та профспілок. Воно займатиметься і питаннями відповідності освітніх програм потребам ринку праці. Бо є загальна фраза – не відповідає. А по суті треба з’ясувати, що і чому не відповідає.
Важливим кроком буде зміна системи фінансування університетів. Бо сьогоднішня – не сприяє якості освіти. Зараз університети отримують кошти з бюджету за одним принципом – що більше студентів прийняли на бюджет, то більше грошей отримали. Тобто завдання будь-якого ректора – мати найбільше бюджетників. Але – або кількість, або якість. Нова модель працюватиме інакше.
Це як у медицині, коли гроші йдуть за пацієнтом?
Є така теза, що гроші йдуть за студентом. Найкращі студенти приносять за собою в університет гроші. Це плюс, що треба зберегти. Але от питання. Є найкращий студент із рейтингом 200 балів, він в пріоритеті має певний університет. Але ми знаємо, що в тому університеті на цій спеціальності якість підготовки – нікудишня. Як тоді бути? Держава не може витрати гроші просто так. Отже, треба мати за кожною спеціальністю чи принаймні за галуззю рейтинг університетів, тоді кращі студенти зможуть піти не в будь-який Бібрський національний університет, а в один з 30-ти лідерів, наприклад.
Зараз ми можемо завдяки ЗНО визначити якість освіти за спеціальністю «Право». А є 120 спеціальностей. За 25-ма спеціальностями, згідно з рішенням Кабміну, складається єдиний державний кваліфікаційний іспит. І якщо його поширити на решту спеціальностей, він може виконати функцію рейтингування.
Є багато інструментів, які логічні та апробовані за кордоном, але на їх впровадження треба часу, трошки грошей і – перебороти опір керівництва університетів.
Щодо опору. Як змінити свідомість викладачів і студентів, батьків? Атмосферу в університетах?
У нас ще з 19-го століття батьки прагнули дати дітям освіту, бо тоді це був соціальний ліфт. Мрією пересічної людини було стати священиком або вчителем. На жаль, в останні кількадесят років цю функцію вища освіта не виконує. Треба подумати, як це повернути. Просто так, заради «корочки», втратити 5 років життя в нашому прагматичному світі охочих все менше і менше.
Окрім того, законодавство має сприяти тому, аби автономія університетів була справжньою, щоб вони усвідомлювали свою більшу відповідальність. Щодо відповідальності та інерційності університетів добре має задуматись середнє і молодше покоління: можна нарікати, а можна змінювати ситуацію.
Зараз немає з боку міністерства обов’язкової кількості аудиторних годин, предметів, нормативів. Робіть, що хочете. Державі потрібен добрий інженер-електрик за певну кількість грошей. А як ви його вчили і чому – це державу не цікавить. Стереотипи з минулого, неготовність ухвалювати рішення і відповідати за їхній результат мають відійти.
Що ще важливе і чому ми сприяємо на рівні міністерства – це створити конкурентне середовище у вищій освіті, урівняти можливості державних і недержавних вищих навчальних закладів. Забезпечити можливість, щоб оті гроші за студентом могли піти у добрий приватний університет, наприклад – УКУ, це класичний приклад. Там рейтинг на вході – 190 балів, і всі вони повинні платити. А їхні колеги мають 120-140 балів – і вчаться безкоштовно.
Як це можна втілити?
Це потребує серйозної зміни законодавства – бюджетного кодексу, низки законів. А головне – перемогти сильний супротив спільноти державних університетів, які вважають, що гроші мають приходити тільки їм. Гроші для студента, а не для інституції.
Чи можна говорити, що в Україні із зростанням якості освіти зменшиться кількість університетів?
Так, але природним шляхом, а не примусово. Це не може бути ціллю. Зменшення – це наслідок. Наприклад, є містечко на 200 тисяч мешканців і там 5 навчальних закладів з десятками спеціальностей, що повторюються. Чи розумно державі за цими спеціальностями в одному місті ділити гроші на 5? Навряд. Хтось дає кращу освіту, а хтось гіршу, з іншими спеціальностями – навпаки. Це може призвести до об’єднання університетів. Я не кажу про консерваторії, там не може бути 30 тисяч студентів. Але якщо говорити про звичайні спеціальності, то світова практика показує, що більші університети створюють кращі умови і дають якіснішу освіту.
У Франції, наприклад у Ліоні, влада запропонували університетам об’єднатись і отримати на розвиток 30 мільярдів євро. Ректори подумали – де ми ще такі гроші візьмемо? – і можливості розвитку на ті гроші переважили, залишився один ректор. А у нас амбіції переважають: краще хай буде 5 ректорів. І трудові колективи це, без сумніву, підтримують.
Механізми, що працюють добре в країнах з іншою ментальністю, у нас можуть не прижитись, тому треба бути обережними, коли запроваджуємо їх, і не треба дивуватись, якщо вони у нас дають результати діаметрально протилежні. Коли буде нова формула фінансування, то в неї буде вмонтований спеціальний коефіцієнт, що мотивуватиме до об’єднання, щоб люди на місцях задумались.
А як щодо корупції? На жаль, вона не зникає з університетів.
Це така регіональна традиція – що далі на Схід Європи, то вона сильніша. Глибинна причина корупції, з моєї точки зору, в тому, що у нас немає зворотного зв’язку між освітою і ринком праці. Тому, коли обом вигідно зімітувати, кожному зі своїх міркувань, то нема чого дивуватись. А коли є максимальна прозорість – рейтинги, коли всі все бачать, то навіть як двоє хочуть зімітувати, оточення не дасть.
Якщо говорити про конкретні інструменти – то ЗНО є одним з них. Воно різко змінило ситуацію з корупцією при вступі у 2008 році. Також варто проаналізувати систему оцінювання. А в системі захисту дисертацій, за що я відповідаю, ми запровадили достатньо прозорі інструменти, що дозволяють карати за плагіат – за текстові запозичення. Набагато важче з плагіатом ідей, а особливо – визначити, чи ця дисертація науково чогось варта.
Є у нас ще достатньо здорові наукові середовища, що відсіюють сміття. А є такі, і їх значно більше, які пропускають сміття на атестаційну колегію. А колегія не має інструментів, щоб вказати, що це сміття, адже це має зробити академічна спільнота. На жаль, у нас вже є такі галузі науки, де взагалі окрім сміття нічого немає. Інструменти, втім, і тут є – це публікації в міжнародних виданнях, що, попри скандали і судові позови, ми запровадили.
Як тримаєтесь, коли є такий опір, щоб далі впроваджувати реформи?
Я ніколи не планував працювати в Києві, та ще й на таких посадах. Але коли я там вже півтора року працюю, мені дуже залежить, щоб ті, які прийдуть після мене, це продовжували. Щось поправили, можливо, але щоб це був правдивий, ціннісний градієнт розвитку і освіти, і науки, і, зрештою, держави. Якщо це буде збережено з професійністю, то воно дасть результат.
Я бачу з приємністю, що ще 5 років тому академічне середовище мовчало і насміхалось, а зараз більше людей добровільно включаються в роботу. Є маса кваліфікованих людей, які просто працюють на нас, на міністерство, а завтра я піду з посади і буду працювати на того, хто прийде. Тому що це потрібно для держави. І кількість таких фахівців збільшується виразно. Для мене це є найбільшою гарантією того, що ті процеси не зупинити – вони не дадуть.
Матеріал незалежного міського медіа-хабу
“ТВОЄ МІСТО”
Автор: Олександра Бодняк
Фото: Надія Марченко
