Лікар-стоматолог Мирон Угрин відомий не лише своєю медичною практикою. Він активно допомагає військовослужбовцям у зоні бойових дій: їздить на Схід для проведення безкоштовних операцій, передає обладнання для пересувних стоматологічних кабінетів, лікує звільнених з полону. Міноборони навіть подарувало лікарю форму з напівжартівливим званням «маршал стоматології». Також Мирон Угрин є одним з ініціаторів будівництва сучасного конгрес-холу у Львові.
Як ви стали Почесним Амбасадором?
В душі я завжди був амбасадором Львова, і без «почесного». Мені, як людині, яка виросла в центрі Львова, з так званих львівських батярів, не байдуже, що робиться в місті. Для цього не обов’язково бути почесним представником, треба просто бути небайдужим.
Ця програма спрямована на те, щоби представляти Львів «назовні», зокрема, за кордоном. На вашу думку, чи відрізняється образ Львова, що йде на експорт, від того образу, який знають львів’яни?
Думаю, що не дуже. У тому напрямку, яким я цікавлюсь – тобто, виставки, конгрес-холи, то Галицьке перехрестя було відоме досить давно. Події, що тут відбуваються, однаково звучать як за межами Львова, так і відчуваються львів’янами.
Якщо говорити про привабливість міста… Мені, як львів’янину, хотілось би, щоб Львів, окрім історії та розташування, мав умови та інфраструктуру для проведення тут подій. Щоби всі, хто приїжджають сюди, відчували, що місто створено не лише для того, щоб ходити вуличками і сидіти в кафе. Зараз цих можливостей, як на мене, недостатньо.
Я вже близько 20 років організовую конференції у Львові, щороку ми збираємо близько 1500 людей. Але у Львові немає, де посадити 1500 людей – щоб там зробити концерт, провести виставку. Ми все робимо в пристосованих приміщеннях. Ось Оксана Линів приїжджала з MozArt’ом – то все одно це були пристосовані приміщення.
А Оперний театр?
Але якби привезли тисячний оркестр? То як раз посадили би його в театрі, а глядачі лишились би поза тим.
Потрібен конгрес-хол, де має вміщатись 3-4 тисячі людей. Також там мають бути зони для харчування і виставок. Тому й народилась ідея задіяти територію біля стадіону «Львів Арена» для будівництва такого комплексу. Я був автором цієї ідеї і радий, що міська рада прийняла вже три рішення по розвитку цієї території. Тому що ми зараз ніде не можемо провести великі виставки.
Конгрес-хол – цікаве питання. Бо після кількох гучних анонсів на початку складається враження, що ця ідея загальмувала. Може, ви можете розповісти про нього більше? І коли можна чекати, що цей конгрес-центр буде?
Гроші вже пішли – на проектні пропозиції, конкурс виграла київська компанія. А вже як перші гроші витрачені, то є відповідальність. Окрім конгрес-холу ми маємо багато викликів – наприклад, війну, яка гальмує цей процес, бо є пріоритети у використанні коштів. Але я свято вірю в те, що це відбудеться. Якщо ми не створимо у Львові можливостей для проведення великих подій – цих подій ніколи тут не буде.
Ми робили аналітику в Західній та Східній Європі: всюди, де є виставкові конгрес-холи, міста дістають додатковий розвиток по всіх напрямках. Інфраструктура, аеропорти, робочі місця. Якщо порахувати, то якщо я роблю у місті конференцію, то місто має з цієї конференції в п’ять разів більше, ніж я. Це підрахунки відомих економістів, це доповідалось у міській раді.
Під час відкриття фестивалю Lviv MozArt пан Садовий сказав про ділянку на куті Шевченка і Городоцької, де були військові склади, що вона буде відведена під концертний зал. Це добре, бо ідея конгрес-холу і концертного залу не заперечують одна одну. Величезні наукові конференції завжди супроводжуються виставками, тож для цього мусять бути виставкові площі – не тільки для гаджетів, але й для великих машин.
Біля конгрес-холу має бути збудована кінцева станція швидкісного трамваю, що є в проекті міста. Кращого місця – з парковками, з мережевими готелями, з територією – у Львові не знайти. В середмісті був би добрий концерт-хол, про який йшла мова. Але лише при наявності потужного підземного паркінгу.
Практично я своєю діяльністю показав, що навіть пересічний громадянин, якщо він правильно бачить, що потрібно Львову, може бути збудником цього спокою. Я й далі намагаюсь моніторити те, що відбувається в міській раді стосовно цього проекту. Погоджуюсь, що зараз все трохи затихло – але ця тиша пояснюється технічними моментами.
Чи буде цей конгрес-хол достатньо завантажений? Чи не повториться історія як зі стадіоном, який дуже амбітно будували, а тепер не знають, як заповнити?
Очевидно, що якщо ми будемо сидіти, склавши лапки, то нічого не буде. Але якщо ми створимо умови для проведення – це справа вже діяльності міста і людей, які в цьому зацікавлені. У таких проектах контрольний пакет акцій мало би мати місто, а інший пакет – інвестори.
Чому ми не робимо великих проектів у Львові? А нема польоту. Бо всі кажуть: «А нащо вам таке велике, а давайте зробимо маленьке». Та якщо ми будемо у всьому сумніватись, то в нас ніколи не буде нічого найкращого, найвищого, найбільшого і так далі. Я рахую, що амбіції бути найкращими – виправдані. Навіть малі містечка в Польщі, які збудували біля себе подібні комплекси – їхня економіка піднялась вдвічі, втричі тільки від цієї діяльності. Все залежить від того, як розкрутити це.
Чи є в Україні десь подібні комплекси?
Немає. І в Києві немає. Міжнародний виставковий центр (де відбувалось Євробачення – прим. ред.), не підходить, а «КиївЕкспоПлазу» віддали під житлове будівництво. Коли хтось хоче провести подію в Києві, то стикається з тим, що в Києві – дорого і що там немає, де провести. Тому Львів міг би повернути славу Галицького перехрестя. Подивіться, скільки туристів! Інтерес до міста є, але не можна експлуатувати його тільки за рахунок історичних цінностей і нічого не робити для розвитку.
Якщо мати такий комплекс, то, можливо, і стадіон став би більш задіяний. Зараз до нього добиратись важко, але якби був швидкісний трамвай, яким можна було б туди поїхати, а у кожному залі щось подивитись і провести там цілий день? Народ же їздить в торговий центр навпроти і проводить там півдня? Львів повинен створити умови. Якщо буде хороший майданчик для концертів, для конференцій – люди приїдуть.
Моя спеціальність, імплантологія, збирає 1500 учасників з 40 країн світу. Але де я проводжу конференції? Раз на базарі провів, на «Шуварі»…
Невже там є конференц-зал?
Там були два величезні ангари по дві тисячі метрів, де ми маскували запах м’яса. Є комплекс «Лемберг» на виїзді з міста, де ми робили вечірку – то були змушені ставити факели, щоб освітити вулицю. Останні кілька разів проводимо на стадіоні – але це теж вимушене приміщення, бо немає іншого. Колись «Шахтар» мав тренування, то я казав учасникам, що влаштував це спеціально для них, щоби зробити видовище.
Стадіон переживає, чи не створить конгрес-хол їм конкуренції. Але стадіон – лише пристосований до подій. Де у Львові можна зробити класну дискотеку та посадити 1500 осіб? Немає таких місць.
Я навіть розмовляв з організаторкою Форуму видавців: а якби у вас було інше приміщення? Вона відповіла, що такий зал, напевно, був б завеликий. Але уявляєте, якби цей зал був – я впевнений, що вони би його заповнили.
Принаймні видавці точно були б щасливі – вони багато років жаліються на Палац мистецтв.
Бо це жах! Оксана Забужко мене запрошувала на презентацію своєї книжки, то я 20 хвилин постояв – ледве витерпів. Це жахливе місце. Тобто, саме місце – класне, але коли ці будочки, як на базарі, розставляються – це жахливо.
Я рахую, що для мене, як для представника Амбасадорів Львова, це основне завдання – створити умови для проведення заходів, конгресів світового масштабу. Цього не треба боятись.
Ви багато працюєте з військовими. Розкажіть, як почалась ваша співпраця?
З цією темою ми знайомі з першого Майдану, ще від Помаранчевої революції. Тоді всі ті речі будувались на волонтерстві. Медичне забезпечення Революції Гідності і ті події, що потім почались на Сході, показали, що ми втрачали багато людей через те, що невчасно надали допомогу.
Як показала війна, у зоні проведення бойових дій дуже велика захворюваність. Так як я – стоматолог, то можу сказати, що майже 100% військовослужбовців і бійців добробатів потребують стоматологічної допомоги. При обстеженні південних полігонів ми з’ясували, що за жодними стандартами (я вже не кажу про стандарти НАТО) вони не мали би туди потрапляти.
Це пов’язано з тим, що вони в такому стані вже йшли на фронт?
Так. Перш за все, це добра індикація того, що державна медицина практично розписалась в своєму безсиллі. Зараз я оглядав бійця, розвідника, який підірвався на міні – то держава практично повністю усунулась від надання йому допомоги, зокрема в стоматології. Гарантований мінімум – низький, а рівень захворюваності серед людей, яких мобілізують, є достатньо високий.
Практично чотири роки знадобилось для організації системної стоматологічної допомоги військовим. Ми працюємо майже зі всіма профільними волонтерськими організаціями, що працюють на фронті: «Тризуб Дентал», «Об’єднання волонтерів Запоріжжя», «Укроп Дентал», фонд «Санація», мій благодійний фонд – всі зайняті організацією системної допомоги. Зокрема, спеціалізованої. Бо деколи ми сприймаємо стоматологію дуже банально: заболів зуб – треба поставити пломбу чи вирвати. Але коли бойовому командиру вибивають в полоні практично всі зуби, а держава гарантує йому два знімних протези, залишаючи молоду людину практично калікою – це вже проблема. Ті технології, які є сьогодні, не входять в гарантований мінімум, тому вони недоступні для військовослужбовців. Наприклад, імплантація. І якщо ми цьому комбату ставимо 10-12 імплантатів, то ми стовідсотково повертаємо його в стрій.
Виходить різниця між словом «вилікуваний». Держава поставила йому два знімних протези і пише: «вилікуваний». Ми ставимо 10-12 імплантатів, повертаємо повністю функцію, повертаємо його на фронт – і теж пишемо: «вилікуваний».
Імплантація – це ж не «голівудська успішка» тільки для багатих. Це, в першу чергу, для дітей, які мають вроджену відсутність зубів, для онкологічних пацієнтів, для старших людей – а тепер ще додались учасники бойових дій. Імплантація є єдиним способом реабілітації таких пацієнтів. З одного боку, це треба переводити в приватну медицину – для тих, хто може це оплачувати. І піднімати рівень допомоги тим, хто потребує. Я не кажу про «соціально незахищених», бо бійці не мають бути соціально незахищеними. Але фактично їх перетворили на таку групу.
А чому держава так мінімально гарантує медичне обслуговування у цій сфері?
У «Дзеркалі тижня» була велика стаття, на дві полоси – «Чому військовослужбовці звільняються з армії». Там був пункт, де чітко було сказано: відсутність жодних гарантій повернення здоров’я військовослужбовців. На прикладі військовополонених, звільнених в кінці минулого – на початку цього року, бо я всіх їх контролюю по стоматології: практично жодна державна поліклініка не взялась за жодного з них. Вони не могли виконати такі об’єми, не мали фінансування і технологій. Практично все на себе взяли приватно практикуючі лікарі. 90% пересувних стоматкабінетів на Сході – це волонтери.
Зараз постало велике питання відсутності високоспеціалізованої допомоги і діагностики. Часом навіть простий рентген у зоні бойових дій зробити неможливо – чого не мало би бути. Тому на борту спеціального автомобіля площею майже 28 кв.м., над яким ми працюємо, буде комп’ютерний томограф, операційний мікроскоп, всі засоби для діагностики та надання спеціалізованої допомоги. Тобто, все, що є у розвинених містах – буде там.
Ми співпрацюємо з Міністерством оборони, з стоматологами силових структур, з цивільними. Нещодавно у Сєвєродонецьку ми відкрили щелепно-лицьове відділення – хоча це мала би держава відкривати. Це не волонтерська робота. Але ми це зробили.
Фактично, держава самоусунулась, а ми взяли цю роботу на свої плечі. Але ми не хочемо просто її робити, ми хочемо проаналізувати і показати, як треба. Це повинно робити Міністерство оборони, вони повинні це забезпечувати в екстремальних умовах – неважливо, чи це війна, чи повені в Карпатах. Туди має одразу висунутись такий комплекс і надати необхідну допомогу.
Зараз ми пишемо листи до РНБО та Міноборони, щоби вони підняли гарантований мінімум надання допомоги нашим військовослужбовцям, щоби був створений єдиний реєстр тих, кому потрібна ця допомога – бо його нема. Щоби ви розуміли, зараз немає навіть єдиного реєстру стоматологів України. Тобто, країна не може сказати, скільки в неї працює лікарів.
По-друге, ми дбаємо про те, щоб всі військові були обстежені, щоб потім порахувати, що їм треба зробити. На моделі з військовополоненими держава показала, що не може цього зробити. З ними сфотографувались біля літака, пообіцяли все – а вони в госпіталі кажуть мені: «Ви ж нам обіцяли…» Хлопці, кажу, я – такий самий, як ви. Я вам нічого не зобов’язаний, я волонтер – і прийшов вам допомогти. А всі ці питання – до Адміністрації президента, у Верховну раду, в Міноборони, які вам пообіцяли. Ми точно знаємо, що такі обіцянки розходяться з тим, що держава реально може зробити. Ми ведемо точну документацію і хочемо робити аналітику, щоби через нашу волонтерську діяльність вийти на рішення державних питань. Тобто, не дозволити себе експлуатувати.
Люди, можливо, не знають цієї проблеми. Тобто, ми всі знаємо, що в цілому все не так. Коли суддя в Києві дістає зарплату 130 тис. грн, а офіційна зарплата лікаря-стоматолога – 3600.
Але думаю, вони отримують більше.
Безумовно. Але на папері це може бути і четверть ставки. А суддя отримує 130 тис. грн офіційно.
Стоматологія давно перейшла на приватні рейки. Ніхто не сумнівався в тому, що стоматологу треба заплатити: якщо приходив дільничний лікар, то навряд чи хтось йому давав – а стоматологу, так склалось, треба платити. Але стоматологи – не заробітчани. Ми показали, скільки ми зробили – то держава стільки не робить. Ви знаєте, яка сума лишається на ваш прийом лікарю-стоматологу, з бюджету? 63 копійки на прийом.
Це ж смішно.
І чомусь це функціонує. Зарплата – 3600 грн, за прийом – 63 копійки, а люди їдуть в Австрію і приїжджають на мерседесах. Це говорить про неправильне суспільство в цілому.
Наприклад, моя клініка сплачує стільки податків, скільки отримує з бюджету міська стоматологічна поліклініка за рік. Я колишньому міністру охорони здоров’я, Олександру Квіташвілі, казав: «Давайте я сам буду утримувати цю поліклініку, вона буде працювати на громаду міста, а я буду бачити, куди йдуть мої податки. Але я змушу її працювати так, як потрібно».
Ми весь час боремось. А творити коли? У нас є конференції для молодих лікарів, і вони супроводжуються грошовими призами або стажуваннями. Бо це повернеться сторицею. Мої учні позакінчували післядипломні та PhD за кордоном – і повертаються сюди. І ми думаємо, наприклад, з УКУ, щоб створити нові кафедри – щоб створити конкуренцію існуючій системі освіти. Бо якщо освіта відверто слабка, то треба створювати з тими молодими амбітними людьми конкурентні речі.
Як багато людей, які захищаються за кордоном, повертаються в Україну?
Я такої чіткої цифри не маю, але з близького оточення – це більше половини. Але вони звикли до інших умов. Ми повинні створити такі умови, де людина може себе проявити, а не боятись, що скажуть.
ІТ зараз вирвалось. Хоча вони ще не достатньо впливають, бо їхні мізки – все одно «там». Замовлення ж йдуть з-за кордону. Це вже дуже добрий поступ для створення своїх Кремнієвих долин, але умов поки ще немає.
Я виріс у Львові, вчився у Львові, працюю у Львові – навіть вже вийшов на пенсію у Львові (і маю безкоштовний проїзд в електротранспорті). Я маю право критикувати. У Львові багато змінилось, багато розвивається – але я не можу назвати Львів безпечним містом, наприклад.
А чого бракує для цього?
Освітлення вулиць, наприклад. У світі доведено, що освітлення зразу підвищує безпеку в два-три рази. Я також не задоволений поліцією. Я її не бачу і не маю такого відчуття, як моя донька в Канаді, яка може підійти до поліції і сказати: «Мені погано, зробіть щось». І вона впевнена на 100%, що там все зроблять, щоб їй допомогти. На початку їх було багато, а тепер я їх бачу лише коли гості з’їжджаються і дороги перекривають.
Хотілось би, щоб ми частіше виходили на вулиці, частіше спілкувались – як на «Сніданку довіри», наприклад. Щоб ми були впевнені в порядку і переживали за своє місто.
Якщо повернутись до стоматології: що можна сказати про українців по тому, як вони слідкують за своїми зубами?
Ситуація дуже погана. Майже 100% 18-річних мають ураження карієсом. А, наприклад, в Швеції в 18-річних не знайдеш майже жодного ураження.
З чим це пов’язано і як цьому запобігти?
Це пов’язано не лише з низькою культурою. Перш за все, немає системної профілактики. Наприклад, держава Канада каже: до 18 років всі мають бути оглянуті у стоматолога і проліковані, якщо це потрібно. А далі працює дуже просте правило. Вашу дитину без вашого дозволу ніхто не може пролікувати, оці шкільні кабінети – це все дурня. Але лікар по законам Канади має право на 60 секунд заглянути дитині в рота і сказати, треба чи не треба її лікувати. Далі включається проста система: про те, що дитину треба пролікувати, повідомляють батьків і соціальні служби. Якщо дохід батьків дозволяє, то вони зобов’язані пролікувати дитину. Інакше включаються соціальні служби і дитину забирають з сім’ї.
А якщо дохід не дозволяє?
З’ясовується, наскільки не дозволяє. Є фонди, які доплачують за лікування. І тільки декому лікування оплачують повністю. Так Канада виконує свої обов’язки перед 18-річними – що вони будуть оглянуті, що буде профілактика. Це і дає в сумі цей ефект. А після 18 років ваше здоров’я – у ваших руках. Не чистиш зуби – не можеш претендувати на жодну складну допомогу. Це найбільший протипоказ до імплантації.
Якщо є сімейний лікар, то він, як мінімум, має відповісти, чи треба лікувати дитину. Але у нас немає таких механізмів, про які соціальні служби ми говоримо – щоб вони ще слідкували, чи лікують дітям зуби? Їм би витягнути всі інші проблеми.
Не факт, що й суспільство підтримало би такі жорсткі міри – щоби дітей забирали через невилікувані зуби.
Але до 12 років саме батьки відповідають за те, чи лікують дитині зуби. І якщо батьки не доглядають за дитиною – для цього і є система, що моніторить це. Якщо треба раз на рік прийти до гігієніста, то батьки зобов’язані привести дитину. Якщо гігієніст навчив дитину добре чистити зуби, то це знімає більше половини майбутніх проблем. Все дуже просто.
Стоматологія – це фактично індустрія вимушеного попиту. Заболіло – прийшов. А як не болить, то чого приходити?
В принципі, логічно…
А ні, щоб прийти раз на рік? Поговорити з лікарем, потім зайти до гігієніста, щоби вам професійно почистили зуби. Виявили якісь проблеми – одразу відправили до лікаря. І ви спокійно можете прийти через рік. Якщо все добре – то слава богу. Якщо десь не дочищаєте, то гігієніст може порадити кращу зубну щітку. У його кабінеті також є спеціальне місце для навчання гігієні: пацієнт сідає, як в себе вдома, перед умивальником, а гігієніст дивиться, як той чистить зуби і підказує. В принципі, це не є дорого. Дорого – це вже імплантація.
Можливо, це пов’язано з тим, що люди досі бояться стоматологів? Більше, ніж інших лікарів.
Очевидно. Власне, такий системний підхід до гігієни, профілактичних оглядів і зніме цю напругу. Чому ми боїмось? Бо ми приходили завжди, коли боліло. А ще як лікар не мав засоби анестезії, взяв за голову, притиснув і видалив зуб – як з такою психологічною травмою любити стоматологів? Зараз технології дозволяють це зняти. Наприклад, у нашій клініці є відділення професійної гігієни – і запис є на місяць-півтора наперед. Виросло нове покоління, люди поміняли ставлення до зубів – і тепер вони приходять незалежно від прийому лікаря, а просто щоб почистити зуби.
Які ви могли би дати поради львів’янам, як дбати про свої зуби? Окрім як чистити – це я вже зрозуміла.
Єдина порада – це регулярні візити до лікаря, не зважаючи на те, чи ви відчуваєте проблему, чи ні. Ми ж ходимо регулярно в перукарню? Треба привчити себе до культури регулярних візитів, незалежно від болю.
Індивідуальна гігієна не може обійтись без відвідування професійного гігієніста. Комусь, як кажуть американці, треба тримати щітку в кишені – і чистити зуби не двічі на день, а частіше. Хтось може прийти до гігієніста раз в рік. Ви ж ніколи не відчуєте маленьку дірку, поки вона не заболить. А гігієніст, очищаючі ваші зуби, може виявити дрібну проблему, яку буде легко вирішити.
Як часто треба ходити?
Безпроблемно – раз в рік. А далі гігієніст вже визначає. У когось є схильність до осідання каменю, в когось – складні конструкції, які ускладнюють чистку, чи інші анатомічні умови – тоді бажано приходити раз на півроку. Декому, хто має захворювання тканин пародонту, доводиться приходити раз в квартал. Але коли пацієнти звикають до цього, то це не обтяжує. Деколи я бачу пацієнтів, яких колись оперував, питаю: «Ви до мене?» А вони: «Ні, слава богу. Я до гігієніста».
Матеріал незалежного міського медіа-хабу
“ТВОЄ МІСТО”
Автор: Ольга Перехрест
Фото: Богдан Ємець
